Адміністративний примус при виконанні судових рішень та рішень інших органів: загальна характеристика та особливості реалізації

Семейный адвокат, адвокат по разводу, адвокат по кредитам, взыскание долгов, земельные споры, раздел имущества, адвокат по алиментам, кредитные споры, споры со страховой
Бущан А.О.
адвокат

У цій статті досліджено напрацювання доктрини адміністративного права в частині визначення поняття «адміністративного примусу», розглянуто особливості, ознаки та способи застосування примусових заходів при виконанні судових рішень та рішень інших органів. Здійснено аналіз адміністративно-правових норм, які встановлюють порядок застосування заходів психологічного та фізичного впливу на об’єкти управління в рамках виконавчого провадження.  Висвітлено проблемні моменти застосування примусових заходів державними та приватними виконавцями.

Ключові слова: адміністративний примус, виконавче провадження, примусове виконання судових рішень та рішень інших органів, державний виконавець, приватний виконавець.

Постановка проблеми. Суттєвий недолік вітчизняного законодавчого процесу полягає в тому, що при розробці та подальшому прийнятті різноманітних нормативно-правових актів законодавець все менше враховує наукові рекомендації та не спирається на поглиблене доктринальне дослідження суспільних відносин, які збирається врегульовувати.Так, й новий Закон України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 р. № 1404-VIII не став винятком з цієї загальної тенденції [1]. Практика правозастосування вказаного закону продемонструвала, що його норми характеризуються наявністю прогалин законодавчого регулювання та юридичними колізіями, а також наявністю інших проблемних положень, які негативно впливають на ефективність примусового виконання судових рішень та рішень інших органів в Україні. Наслідком цього є збереження незадовільних показників роботи Державної виконавчої служби (далі – ДВС), які проявляються в низькому відсоткові виконаних судових рішень. Припускаємо, що багато в чому на такий стан справ впливає недосконале законодавче регулювання методів діяльності державних та приватних виконавців.

Загалом, у юридичній науці під адміністративно-правовими методами, які застосовуються при примусовому виконанні судових рішень та рішень інших органів розуміють сукупність юридичних засобів та прийомів, які застосовуються державними та приватними виконавцями з метою впливу на суб’єктів державного управління в рамках виконавчого провадження. Вони обов’язково знаходять своє вираження у формах управління, через взаємодію суб’єктів та об’єктів управління, зв’язки, що між ними склалися [2, с. 158]. Таким чином, будь-які дії державного чи приватного виконавця мають бути юридично оформлені, закріплюватися адміністративно-правовими нормами, здійснюватися в порядку чіткої та зрозумілої процедури, а за результатами їх застосування мають виникати певні правові наслідки.

Слід зазначити, що найбільш розповсюдженим методом управлінського впливу на підконтрольних об’єктів в рамках виконавчого провадження є метод адміністративного примусу. Проте, через перехід від карального до сервісно-обслуговуючого спрямування діяльності суб’єктів державного управління, сфера застосування адміністративного примусу звужується, а досягти мети управління у сфері примусового виконання судових рішень та рішень інших органів за допомогою примусових заходів стає все складніше. У зв’язку з цим, особливої актуальності набуває наукове дослідження особливостей застосування методу адміністративного примусу при виконанні судових рішень та рішень інших органів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. З цього приводу дослідження проводили: В. Б. Авер’янов, О. М. Бандурка, Д. М. Бахрах, Є. О. Безсмертний, Л. Р. Біла, Ю. П. Битяк, І. П. Голосніченко, С. Т. Гончарук, Є. В. Додін, М. І. Єропкін, В. В. Зуй, С. В. Ківалов, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпаков, А. Т. Комзюк, О. В. Кузьменко, А.М. Подоляка, В.К. Шкарупа та ін. Форми та методи державного управління у контексті виконавчого провадження досліджувалися на рівні науково-практичних коментарів та навчальних посібників такими вченими: М. Г. Авдюковим, Р. Х. Валєєвим, Ю. Г. Гриньком, М. А. Гурвичем, Н. Д. Зейдером, П. П. Заворотьком, В. П. Пастуховим, Н. А. Чечиною, Д. М. Чечотом, А. М. Ширшиковим, М. Й. Штефаном, М. К. Юковим та іншими. Проте, проблематика застосування адміністративного примусу саме у виконавчому проваджені потребує проведення окремого додаткового дослідження, що пояснюється недостатньою кількістю наукових розвідок, присвячених цій тематиці, а також оновленням законодавства про примусове виконання судових рішень та рішень інших органів і започаткуванням, у зв’язку з цим, нових правових інститутів у вітчизняній правовій системі (наприклад, інституту приватних виконавців).

Мета статті. Метою даної роботи є дослідження змісту та сутності адміністративного примусу як особливого різновиду державного примусу, а також аналіз його ознак та особливостей в контексті виконавчого провадження. Необхідним, у зв’язку з цим, є дослідження проблемних питань, які виникають у сфері застосування примусових заходів при виконанні судових рішень та рішень інших органів.

Результати дослідження. Відомий теоретик права С. С. Алєксєєв ще у 1975 році зазначив, що для того щоб визначити соціальну цінність тієї чи іншої галузі права необхідно висвітлити специфіку цієї галузі через властиві їй юридичні режими та особливі методи регулювання. Також він звернув увагу на те, що галузевий метод виражається насамперед у самому змісті галузі, в природі й спрямованості її норм та інститутів. До того ж галузевий метод, зазначав науковець, «концентрує в собі основні юридичні особливості галузі, її правові властивості» [3, с. 164].

В. Ф. Яковлєв у зв’язку з цим вказував, що правильно обраний метод регулювання знайде відповідне відображення у способі правового впливу, що, в свою чергу, відобразиться у формі заборони, зобов’язуючого припису або дозволу. Таким чином для кримінального права властивий, передусім, заборонний характер, адміністративному – зобов’язальний, цивільному – дозвільних і т. д. [3, с. 164].

Продовжуючи логічний ланцюжок думки В.Ф. Яковлєва, до методу регулювання в адміністративному праві, що має зобов’язальний характер можна віднести примус. Існує думка про те, що примус є невід’ємною складовою системи методів державного управління суспільством, що належить до найжорсткіших засобів впливу. Імперативний характер цього методу є  беззаперечним на етапі вичерпання усіх інших засобів впливу на суспільство, наприклад, вичерпання засобів переконання [4, с. 190].

Так, В. Я. Малиновський у своєму «Словнику термінів і понять з державного управління» визначає примус як метод державного управління, що ґрунтується на авторитеті держави і силі закону, спрямований на суб’єкта управління, з метою досягнення встановлених параметрів діяльності, вироблення певних форм поведінки та підтримання суспільної дисципліни. [5, с. 155]. Таке визначення відображає комплексний характер примусу та його важливу роль у правовій системі, оскільки в юридичній науці будь-яке визначення права завжди містить вказівку на його обов’язкову ознаку – примусову забезпеченість з боку держави. Саме тому примус, який здійснює держава, тобто державний примус, в межах та на засадах, чітко визначених законодавством, можна вважати засобом забезпечення правопорядку, дотримання вимог, визначених нормами права [6, с. 133].

Важливі наукові здобутки у сфері дослідження примусу в адміністративному праві належать Ю. П. Битяку, який наголошує на тому, що існує два підвиди державного примусу – судовий та адміністративний [7, с. 178].  Так, наприклад, характеристику та порядок застосування судового (процесуального) примусу чітко регламентовано у статтях 144-149 Кодексу адміністративного судочинства (далі – КАС України) [8]. До таких заходів, виходячи з положень ст. 145 КАС України відносяться: 1) попередження; 2) видалення із залу судового засідання; 3) тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; 4) привід; 5) штраф.

Одночасно з цим, правове регулювання адміністративного примусу є більш складним та встановлюється набагато більшою кількістю адміністративно-процесуальних норм. Тим не менш, заходи адміністративного та адміністративного судового примусу досить часто  співпадають (наприклад, попередження, привід, штраф є універсальними примусовими заходами і можуть використовуватися як судом так і суб’єктом владних повноважень). Проте, аби в повній мірі зрозуміти сутність адміністративного примусу та особливості його прояву у виконавчому провадженні, вказане поняття необхідно розглянути більш детально.

У юридичній науці існує велика кількість підходів до визначення поняття адміністративного примусу. Так, наприклад, Т. О. Коломоєць у зв’язку з цим зазначає, що адміністративний примус – це додатковий метод публічного управління, який характеризується ознаками психологічного та фізичного впливу державних органів чи їх посадових осіб на суб’єктів правопорушення з метою примушення дотримуватися встановлених форм поведінки та підтримання суспільної дисципліни [9, с. 330].

Продовжуючи думку попередньої вченої, М. М. Бурбика звертає також увагу на інші аспекти адміністративного примусу, які полягають в тому, що він застосовується не тільки державними органами, а й громадськими організаціями, у випадку вчинення фізичними чи юридичними особами протиправних діянь або в умовах надзвичайних обставин у межах окремого адміністративного провадження [10, с. 80].

Таким чином, можна зробити висновок, що адміністративним примусом є  система засобів психологічного або фізичного впливу на свідомість і поведінку людей з метою досягнення чіткого виконання встановлених обов’язків, розвитку суспільних відносин у межах закону, забезпечення правопорядку й законності [2, с. 164].

На наш погляд метод адміністративного примусу є універсальним методом діяльності для публічної адміністрації. Немає жодних сумнівів в тому, що зазначений метод використовується також в окремій сфері державного управління, яка пов’язана із забезпеченням виконання судових рішень та рішень інших органів, оскільки адміністративний примус є основним інструментом забезпечення законності у виконавчому провадженні.

Тож логічно припустити, що ознаки адміністративного примусу, які характеризують його загалом як метод державного управління (зазначені ознаки у своїх роботах детально досліджував Ю. П. Битяк, тому в цій статті ми будемо опиратися саме на його наукові розвідки у вказаній сфері) [7, с. 177-184], фактично співпадають з ознаками, притаманними адміністративному примусу у виконавчому провадженні. З огляду на вказане, проаналізуємо ознаки примусу при виконанні судових рішень та рішень інших органів в світлі загальної характеристики ознак адміністративного примусу як методу державного управління.

На сам перед, однією з характерних ознак цього методу є те, що він використовується в державному управлінні з метою охорони суспільних відносин, що виникають у вказаній сфері державної діяльності [7, с. 179]. Зрозуміло, що метою застосування адміністративного примусу у виконавчому провадженні також є охорона суспільних відносин, які виникають у зв’язку з виконання судових рішень та рішень інших органів.

Наступна ознака вказаного методу державного управління полягає в тому, що механізм правового регулювання адміністративного примусу встановлює підстави й порядок застосування відповідних примусових заходів. [7, с. 179]. У контексті виконавчого провадження зазначене положення проявляється у тому, що підставою примусового виконання судового рішення або рішень інших органів, тобто підставою застосування примусових заходів в рамках виконавчого провадження, є невиконання боржником відповідного рішення суду чи іншого органу в добровільному порядку.

Крім того, як зазначає Ю. П. Битяк, порядок застосування заходів адміністративного примусу регулюють адміністративно-процесуальні норми [7, с. 180]. Щодо виконавчого провадження, то відповідні адміністративно-процесуальні норми містяться в Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02.04.2012 р., де закріплено порядок та процедурні вимоги до застосування виконавцем примусових заходів при здійсненні ним виконавчих дій щодо виконання судових рішень чи рішень інших органів [11].

Наступна ознака адміністративного примусу полягає в тому, що він завжди має бути виражений у певній юридично визначеній формі. У виконавчому провадженні примус знаходить своє формальне вираження через винесення державним виконавцем постанов, попереджень, внесення подань, складання актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів.

Так, наприклад, форми адміністративного примусу у виконавчому провадженні проявляються у такому:

  • при запобіганні вчиненню правопорушень (постанови про відкриття виконавчого провадження з наданням боржнику строку для добровільного виконання рішень);
  • при припиненні адміністративних проступків (постанова про арешт майна боржника);
  • при притягненні до адміністративної відповідальності (у  разі невиконання боржником рішення у встановлений виконавцем строк на боржника накладається штраф, про що виноситься відповідна постанова).

Конкретний перелік примусових заходів закріплено в статті 10 Закону України «Про виконавче провадження», де вказано, що заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об’єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов’язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом [1].

У зв’язку з цим, необхідно звернути увагу на ту обставину, що з прийняттям у 2016 році нового Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» було запроваджено новий для України інститут приватних виконавців [12]. У цьому контексті постало питання можливості застосування приватним виконавцем у своїй діяльності засобів адміністративного примусу. Складнощі полягали у тому, що адміністративний примус, найчастіше, притаманний діяльності державних органів, але, як вже зазначалося вище у роботі, бувають випадки, коли в силу суспільної необхідності такі повноваження делегуються приватним суб’єктам, що характеризує примус як універсальний метод впливу на суспільні відносини.

Нині, законодавче регулювання у зазначеній сфері полягає у тому, що повноваження щодо примусового виконання рішень як для приватних виконавців, так і для державних є однаковими, й положення статті 10 Закону України «Про виконавче провадження» не розділяють перелік примусових повноважень, які можуть використовуватися у своїй діяльності приватними та державними виконавцями. Проте, законодавством, все ж таки, встановлені певні обмеження в контексті розмежування компетенції виконавців та, відповідно, й можливості застосовування примусових заходів при виконанні чітко окресленого кола рішень. Так, обмеження для приватних виконавців існують стосовно категорій рішень, які вони не можуть виконувати, та які передбачені в ч. 2 статті 5 цього Закону. У вказаній правовій нормі мова йде про те, що приватні виконавці не можуть здійснювати виконавчих дій щодо рішень в яких фігурує держава, державні органи або державне майно. Але у всіх інших категоріях судових рішень та рішень інших органів приватні виконавці володіють такими же примусовими повноваженнями як і державні виконавці, що  обумовлює організаційно-правові гарантії їхньої діяльності [1].

Таким чином, створення інституту приватних виконавців було б об’єктивно неможливим без делегування їм повноважень із застосування заходів адміністративного примусу. Разом з тим, поряд з делегуванням таких повноважень приватним виконавцям, на них покладаються й певні обмеження, які полягають у тому, що перелік доступних для виконання рішень для них вужчий, ніж для державних виконавців.

Враховуючи вищевказане, слід зробити висновок що адміністративний примус у виконавчому провадженні – це заходи психологічного або фізичного впливу, які регулюють суспільні відносини, що склалися в процесі виконання судових рішень та рішень інших органів, за необхідності можуть створювати наслідки несприятливого характеру для боржника, регулюються адміністративно-процесуальними нормами та іншими законодавчими актами, а також здобувають формальне вираження у виглядів письмових актів виконавця.

У зв’язку з цим можна зазначити, що в цілому застосування адміністративного примусу — це результат реалізації державної політики у сфері примусового виконання судових рішень та рішень інших органів, яка полягає у вжитті заходів для забезпечення обов’язковості судових рішень. Тим не менш, практика функціонування системи примусового виконання судових рішень та рішень інших органів продемонструвала низку проблем, які впливають на ефективне застосування виконавцями примусових заходів та, відповідно, ускладнюють кінцеве виконання судових рішень. Розглянемо зазначені проблеми більш детально.

Так, наприклад, непоодинокими є випадки безсистемного застосування виконавцем заходів адміністративного примусу. Так, відсутність законодавчого регулювання в сфері диференціації примусових заходів, що можуть застосовуватися в окремих категоріях виконавчих проваджень призводить до того, що виконавці досить часто використовують однотипні примусові заходи та не застосовують індивідуального підходу при обранні примусових заходів щодо кожного окремого виконавчого провадження. Вказане, як правило, призводить до затягування виконання рішень та, відповідно, порушення прав стягувача на справедливий судовий захист.

Проте, причини такої проблеми, окрім недосконалого законодавчого регулювання процедурного аспекту застосування примусових заходів у виконавчому провадженні, полягають в неналежній організації роботи системи примусового виконання судових рішень та рішень інших органів. Так, організаційно-правові проблеми у вказаній сфері викликані тим, що на кожного виконавця розподіляється надміру велика кількість виконавчих проваджень. Наприклад, кількість виконавчих проваджень кожного державного виконавця досить часто може досягати 1500 виконавчих справ на рік. Це також суттєво ускладнює ефективне застосування заходів примусового характеру та використання індивідуального підходу при їх застосуванні.

Наступним проблемним аспектом у вказаній сфері є відсутність належного матеріально-технічного забезпечення діяльності виконавців. На відміну від приватних виконавців, державний виконавець є обмеженим у матеріально-правових ресурсах та не може виділяти кошти з власних доходів, як мінімум, на постійні організаційні та транспорті витрати, що пов’язані з виїздом за місцем проживання боржників, зберігання вилученого майна тощо. Вказана обставина суттєво ускладнює застосування виконавцями заходів адміністративного примусу в рамках виконавчого провадження. Зрозуміло, що задля більш ефективного застосування примусових заходів державними виконавцями необхідно збільшувати бюджетні витрати на забезпечення їхньої діяльності.

Окрім недостатнього фінансування діяльності ДВС, негативним фактором, який ускладнює ефективне застосування примусових заходів у цій сфері, виступає недосконала законодавча регламентація координації виконавців з органами внутрішніх справ, за допомогою яких застосовуються деякі примусові заходи фізичного впливу. Так, наприклад, необхідність координації виконавців з органами правопорядку випливає зі змісту ч. 3 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», де виконавцям надаються права примусового проникнення на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника – фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проведення в них огляду, в разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення [1]. Проте практика діяльності системи примусового виконання судових рішень та рішень інших органів продемонструвала, що взаємодія виконавців з органами внутрішніх справ у вказаних випадках досить часто видається проблемною саме через відсутність чіткої законодавчої регламентації відповідної співпраці.

Одночасно з цим, позитивні зрушення у напрямку покращення координації між різними державними органами при застосуванні примусових заходів простежуються у напрямку співпраці виконавців з Державною прикордонною службою України. Так, наприклад, 30 січня 2018 року Міністерством юстиції України спільно з Міністерством внутрішніх справ України було прийнято спільний Порядок взаємодії органів та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів, та органів Державної прикордонної служби України під час здійснення виконавчого провадження. Цей Порядок розроблено з метою узгодження дій органів та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів, та органів Державної прикордонної служби України у разі застосування щодо осіб заходів тимчасового обмеження у праві виїзду з України або заборони в’їзду в Україну з використанням відповідної бази даних Державної прикордонної служби України [13].  Проте, зазначених заходів замало задля повноцінного забезпечення координації у вказаній сфері і відповідні державні структури повинні продовжувати взаємодію та усувати проблемні питання у цій сфері шляхом видання міжвідомчих нормативно-правових актів, щодо реалізації примусових заходів в рамках виконавчого провадження.

Також слід згадати про існування проблемних питань, які пов’язані з відсутністю ефективних засобів впливу на злісного боржника, коли стандартні заходи адміністративного примусу не призводять до позитивного результату у формі виконаного судового рішення чи рішення іншого органу. Загалом такі ситуації виникають зі злісними боржниками, що будь-яким чином позбулися власного майна та не мають офіційних доходів, тому стягнення їхньої заборгованості стає майже неможливим. У таких випадках необхідним є розширення переліку заходів адміністративного примусу для ефективнішої роботи виконавців. До таких заходів можуть відноситися стягнення, передбачені статтею 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення, – позбавлення спеціального права, громадські роботи та виправні роботи. На ряду з переліченим, також ефективним заходом було б направлення боржника до Центрів зайнятості населення для контролю за відпрацюванням злісним боржником свого боргу [14].  

Висновки і пропозиції. Звісно у сфері застосування примусових заходів при виконанні судових рішень та рішень інших органів існує ще багато проблем, які потребують свого вирішення. Всі інші проблемні питання будуть розглянуті нами у подальших наукових дослідженнях, проте припускаємо, що запропоноване у роботі розширення переліку цих способів впливу на боржників має позитивно відобразитися на механізмі роботи державних та приватних виконавців. Подальше дослідження методу адміністративного примусу надасть обґрунтовану можливість ефективного використання його на практиці усіма державними органами, які прямо чи опосередковано залучені до процесу примусового виконання судових рішень чи рішень інших органів.

І наостанок слід підсумувати, що невиконання вищевказаних рішень не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства або відсутності коштів у держави, оскільки це суттєво підриває право на справедливий суд та, відповідно, унеможливлює повноцінне утвердження в Україні верховенства права.

Список використаної літератури:

  1. Закон України «Про виконавче провадження»: від 02.06.2016 р., № 1404-VIII // Відомості Верховної Ради України. – 2016. – № 30. – Ст. 542.;
  2. Битяк Ю. П. Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.// Юрінком Інтер. – 2004. – 544 с.;
  3. Алєксєєв С. С. Структура советского права / С. С. Алєксєєв. // Юридическая литература. – 1975. – С. 264.;
  4. Колпаков В. К., Кузьменко О. В., Адміністративне право України: Підручник/ В.К. Колпаков // Юрінком Інтер. – 2003. – с. 539.;
  5. Малиновський В. Я. Словник термінів і понять з державного управління / В. Я. Малиновський. // Центр сприяння інституційному розвитку державної служби. – 2005. – С. 252.;
  6. Дембіцька С. Л. Переконання як психологічний метод застосування адміністративного примусу / С. Л. Дембіцька. // Право і суспільство. – 2015. – №3. – С. 131–135.;
  7. Битяк Ю. П. Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В.М. Гаращук, В.В. Богуцький та ін.// Право. – 2013. – 654 с.;
  8. Кодекс адміністративного судочинства України:  від 06.07.2005 р., № 2747-IV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-36, № 37, ст.446.;
  9. Коломоєць Т.О. Адміністративне право України : словник термінів / Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова // Ін Юре. – 2014. – 520 с.
  10. Бурбика М.М. Адміністративне право України: Навчальний посібник / Бурбика М.М., Солонар А.В., Янішевська К.Д. // Мрія. — 2015. — 358 с.;
  11. Інструкція з організації примусового виконання рішень: від  02.04.2012 р., № 512/5 // Зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 02.04.2012 р., № 489/20802;
  12. Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»: від 02.06.2016., № 1403-VIII // Відомості Верховної Ради. – 2016. – № 29, ст.535;
  13. Порядок взаємодії органів та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів, та органів Державної прикордонної служби України під час здійснення виконавчого провадження від 30.01.2018 р., № 256/5/65// Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 02.02.2018 р., № 133/31585;
  14. Кодекс України про адміністративні правопорушення:  від 07.12.1984 р., № 8073-X // Відомості Верховної Ради України. – 1984. – додаток до № 51, ст.1122.

Бущан А.О. Административное принуждение при исполнении судебных решений и решений других органов: общая характеристика и особенности реализации

В этой статье исследованы наработки доктрины административного права в части определения понятия «административного принуждения», рассмотрены особенности, признаки и способы применения принудительных мер при исполнении судебных решений и решений других органов. Осуществлен анализ административно-правовых норм, которые устанавливают порядок применения мер психологического и физического воздействия на объекты управления в рамках исполнительного производства. Освещены проблемные моменты применения принудительных мер государственными и частными исполнителями.

Ключевые слова: административное принуждение, исполнительное производство, принудительное исполнение судебных решений и решений других органов, государственный исполнитель, частный исполнитель.

Buschan  A. Administrative compulsion in the enforcement of judgments and judicial acts of other authorities: general description and the specific aspects of implementation

The scientific article has researched the best practices of the doctrine of administrative law in terms of identifying the term “administrative compulsion”, has investigated the specific aspects, characteristics and ways of implementation of compulsory actions in the enforcement of judgments and judicial acts of other authorities. The article has analyzed the administrative rules that establish the procedure of implementing the techniques of psychological and physical effect on the object of implementation under enforcement proceeding. The paper has identified the challenges of utilizing the compulsory actions of state and private enforcement officers.

Key words: administrative compulsion, enforcement proceeding, compulsory enforcement of judgments and judicial acts of other authorities, state enforcement officer, private enforcement officer.

Share this Post